ФОМИЧОВ Владлен Валентинович (09.02.2003 - 14.09.2025)
І ЗНОВУ БОЛЮЧА ВТРАТА…
Березанська селищна рада з глибоким сумом повідомляє про те, що боронячи українську землю, стримуючи навалу військ російських загарбників на Покровському напрямку, 14 вересня 2025 року загинув наш земляк з Красного, захисник України, старший лейтенант, заступник командира роти оперативного призначення по роботі з особовим складом військової частини оперативно-тактичного з’єднання Нацгвардії України «Азов» Владлен Валентинович ФОМИЧОВ, 09.02.2003 року народження.
Молодий, повний мрій та планів на майбутнє, які, на превеликий жаль, вже не здійсняться… Він віддав своє життя за рідну землю, за життя кожного українця, кожного з нас.
Важко знайти слова втіхи, неможливо загоїти біль та гіркоту від втрати рідної, близької людини. Нехай добрий, світлий спомин про загиблого Героя стане сильнішим за смерть і назавжди залишиться у пам’яті рідних, колег, друзів, бойових побратимів, усіх, хто знав його, любив і шанував.
Сумуємо разом із Вами, низько схиляємо голови у скорботі.
Герої не вмирають, вони залишаються у наших серцях!
Втрачаємо молодь – розумну та віддану…
Світловолосий хлопчина мудрий не пороках з добрим серцем та ясним розумом він приклад хоробрості відданості чесності такі як він мали б розбудовувати й розвивати нашу державу, а непокоїтися під синьо-жовтим прапором на цвинтарі серед інших побратимів він це Фомічов Владлен Валентинович старший лейтенант національної гвардії України заступник командира першої роти оперативного призначення по роботі з особовим складом 3-го батальйону оперативного призначення військової частини *** Західного ОТО.
Народився Владик у Миколаєві 9 лютого 2003 року. Ім’я Владлен дав йому батько. Хлопченям ходив у садочок, потім навчався у школі. Ще бувши дошкільням декілька років займався бальними танцями, потім захопився театральною студією, що діяла при аграрному інституті. Добре комунікував з однолітками однокласниками, мав багато друзів, навчався на відмінно, був старанним учнем.
Випускні класи Владлен закінчував у Красному, куди разом з молодшим братом Іваном та мамою Оленою вони переїхали. Сім’я зросла, після маминого другого шлюбу у хлопця з’явились зведені сестричка Ліза й брат Діма. Згодом народилась найменша сестричка Анечка. Діти добре ладнали між собою, адже подружжя ніколи не робило різниці між ними, завжди намагалося знайти спільну мову та інтереси.
Після закінчення школи Владлен вступив на бюджетну форму навчання до Нацакадемії Нацгвардії України у Харкові, на командно-штабний факультет. Обрав собі чоловічу та відповідальну професію, до якої ще з дитинства привчав його дідусь. Він багато розповідав онукові про зброю, військову техніку, хотів, щоб той став військовим.
Владлен дуже любив читати, добре знав історію, полюбляв воєнну тематику. Вільно володів англійською мовою, бувши студентом, їздив на три місяці у статусі перекладача до Великої Британії. У 2024 році випускник академії отримав звання лейтенанта.
Після завершення навчання підписав контракт з «Червоною калиною» - 14 бригадою оперативного призначення імені Івана Богуна Нацгвардії України.
Позивний у Владлена був «Черчиль», ще його називали Фіном, оскільки мав фінське коріння по материній лінії. До речі, сам займався вивченням свого роду і зміг знайти його представників аж до сьомого коліна.
Захищав нашу країну на різних напрямках – Донецькій, Покровський, Запорізький, Харківський. Розробив прапор свого батальйону. В травні цього року був відзначений Міністерством оборони медаллю «За сприяння ЗСУ».
У серпні 2024-го під час одного із завдань разом з іншими хлопцями вони потрапили у пастку, де Владлен отримав осколкові поранення ніг. Однак при цьому ніс на собі ще більше пораненого побратима 1,5 кілометра. Після лікування та недовгої реабілітації його завантажили паперовою роботою, однак він весь час намагався повернутись до побратимів на Донбас. Вдалося - відправився до Покровська.
Чотирнадцятого вересня він пішов на завдання і не повернувся. Останні слова, які він сказав по рації: «Мужики, я трьохсотий, рятуйте!», «Тяжко дихати…», «Я відлітаю…» На жаль,, врятувати його не встигли…
Дев’ятнадцятого вересня Владлен мав їхати на курси підвищення кваліфікації та отримати звання капітана. Але цього дня його поховали на цвинтарі у Красному, куди віддати останню шану полеглому Герою прийшли рідні, близькі, односельці, однокласники, друзі, побратими. По обличчях хлопців, молодих і немолодих чоловіків, котилися сльози жалю за юною людиною, яка так мало прожила на цьому світі, але так багато зробила задля Перемоги. Владлен, усвідомлюючи усі ризики та наслідки, боровся до останнього, був там, де найгарячіше. Рвався у бій і не жалкував свого здоров’я та життя, рятуючи побратимів, виконуючи до останку військовий обов’язок. Нашому Герою було всього 22, він планував одружитися та побудувати власний будинок, був сповнений жаги до життя, до справедливості… «МИ втратили не бійця, ми втратили голову», - слова, що звучали на похороні від військових, які мали на увазі світлий розум Владлена.
Нехай душа полеглого Героя знайде спокій у лавах Небесного воїнства, а вічна пам’ять про нього житиме у серцях кожного з нас.
А.Сашина. Газета «Березань»
